Колись була птиця жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно лишне було. Миша каже: — Нехай мені буде! А жайворонок каже: — Нехай мені! Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися.
Потім миша каже: — Ну, я лучче його перекушу. Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар жайворонок збирає всіх птиць, щоб звоювали царицю мишу, а цариця миша скликає всіх звірів,- і почали війну. Як вийшли в ліс,- то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; а птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати.
Коли цариця огляділась,- немає на війні комашні! Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну піч повідкушувала птиці пір’я коло крил. На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить: — Ану, вставайте воюватися!
Птиця що підійметься, то й упаде на землю,- там звір її і розірве. Отак цариця миша звоювала царя жайворонка. А один орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, побачив, що орел сидить на дереві,- як націлиться на нього. А той орел так просить його: — Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану!
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками: — Це ж я тебе, сину, віддав змії! Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть: — Нема що робити,- журбою не поможеш! Якось треба жити! Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот — забагатів.
Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже: — Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде! Та й пішов до змії. Приходить до неї, а вона йому й каже: — Зроби мені троє діл та й підеш собі додому; а як не зробиш, то я тебе з’їм! А коло її хати був великий луг — скільки оком сягнути! Так вона йому й каже: — Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб у ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала. Він іде до ставка та й зажуривсь.
А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди і плаче. А та дочка й питається: — Чого ти плачеш? — Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну піч… — А що ж таке? Він їй і розказав. Вона йому й каже: — Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.
Він каже: — Добре! Вона йому й каже: — Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю. От пішла дівчина до того лугу та як свисне! — той луг тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… І до світу спекла вона паляницю, дала йому,- вія приніс її до змії в хату і поклав на столі. Змія прокидається, вийшла в двір та й дивується на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже: — Ну, справивсь!
Гляди ж, щоб і друге діло зробив! — Та зараз йому й загадала: — Щоб ти оту гору розкопав і щоб — Сідай знов! Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього,- ну, нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а там як скинув його з себе — та підхопив так, може, як на два сажні від землі, та й питається його: — А що, як тобі здавалось? Він йому каже: — Так, наче вже кістки мої розсипались. Тоді орел йому каже: — Так само й мені було, як ти вдруге націлявся.
Ну, ще сідай. Той сів. Він як понесе його аж за хмару, та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло землі, а тоді й питається його: — Як тобі здавалось, як ти летів на землю? Той йому: — Так, наче мене зовсім не було вже на світі. Тоді орел йому й каже: — Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь. А потім каже: — Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене та будемо летіти до моєї господи.
Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А орел тому чоловікові й каже: — Іди ж у хату, та як будуть питати тебе, чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: «Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу». Він приходить у хату; коли це йому кажуть: — Чи по волі, чи по неволі? А він їм каже: — Добрий козак усе по волі ходить. Вони його питаються: — Чи не чув ти там за нашого небожа?
Бо вже четверте літо, як пішов на війну,- та ні чутки, ні звістки… А він їм каже: — Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу. Вони тоді: — Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце. От він виходить із хати й каже орлові: — Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце. Орел йому й каже: — Летімо далі! Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той чоловік і тут те саме говорив, що в дядька,- та не дали й тут яйця-райця. Прилітають до орлового батька, а орел тому чоловікові й каже: — Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш,] що бачив і на очі приведеш.
Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть: — Чи по волі, чи по неволі? Він їм каже: — Добрий козак усе по волі ходить. Вони його стали питатися: — Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає — четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його і там… А він їм каже: — Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу. Батько орлів каже йому: — Нащо ж воно тобі?
Лучче ми тобі дамо багато грошей.5 Він каже: — Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце! — Піди ж приводь,- зараз тобі дамо! Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце і сказали: — Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його й розіб’єш. Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це найшов криничку.
Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить, бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде проти нього змія та й каже йому: — Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце! А він їй: — А що ж тобі дати?
Вона йому й каже: — Даси те, що без тебе стало дома? А він каже: — Дам! Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки. Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками: — Це ж я тебе, сину, віддав змії! Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть: — Нема що робити,- журбою не поможеш! Якось треба жити!
Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот — забагатів. Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже: — Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде! Та й пішов до змії. Приходить до неї, а вона йому й каже: — Зроби мені троє діл та й підеш собі додому; а як не зробиш, то я тебе з’їм! А коло її хати був великий луг — скільки оком сягнути! Так вона йому й каже: — Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб у ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовні жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди і плаче. А та дочка й питається: — Чого ти плачеш? — Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч… — А що ж таке? Він їй і розказав. Вона йому й каже: — Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.
Він каже: — Добре! Вона йому й каже: — Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю. От пішла дівчина до того лугу та як свисне! — той луг тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… І до світу спекла вона паляницю, дала йому,- він приніс її до змії в хату і поклав на столі.
Змія прокидається, вийшла в двір та й дивується на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже: — Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив! — Та зараз йому й загадала: — Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина його й питається: — Чого ти плачеш? Він їй розказав те все, що йому змія загадала. А дівчина йому й каже: — Лягай спати тут, я це все пороблю. А сама як свисне!
— так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та вбудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки в тих комор. Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала. Тоді загадує йому втретє: — Щоб ти цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату. Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його: — Що загадала?
Він розказав. — Оце вже не жарти,- каже та дівчина,- хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою; ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори,- бери його: то золотий заєць! Ото вона пішла та й жене.
Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його: — А що, нічого не вилазило? А він каже: — Ба ні! Лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив. А вона йому каже: — А щоб тебе!
Ото самий заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його! Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка: — Чого ти, сину, тут шукаєш? А він їй каже: — Золотого зайця. Вона йому: — Де тут він узявся? Тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівчина та й питається його: — А що, немає зайця? І ніщо не виходило? Він каже: — Ба ні! Виходила баба стара та й спитала мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає,- то я її й пустив. Тоді вона й каже: — Чом ти не держав: ото самий заєць!
Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці,- тільки не віддавай їй у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене. От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем. Він узяв, приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії: — Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас. Вона каже: — Добре, йди! Він пішов. А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати.
Біжать та й біжать. Коли це змія оглядиться, що то не заєць був, а її дочка,- давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують — стугонить земля… Тоді дівчина й каже: — Це вже за нами біжать! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене; як будуть питатися тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою?
» — то скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась. Коли це змій летить та й питається того діда: — Чи не бачив тут — не йшли сюдою парубок з дівкою? А він каже: — Йшли. Той питається: — Давно ж вони йшли? Дід: — Тоді, як оця пшениця сіялась. Змій каже: — Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.
Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі. Прилітає змій додому. Змія його й питається: — А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі? А він каже: — Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив — тут не йшли парубок із дівкою?
А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити,- так я й вернувсь. Тоді змія йому каже: — Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за НИДІЙ та щоб доконче розірвав! Летить змій. Ті чують, що летить ізнов — аж земля реве,- так дівчина й-каже: — Ой, летить ізнов!
Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти — ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався». Коли це летить змій та й питає цього ченця: — Чи не бачив — не йшли тут парубок і дівка? А він каже: — Я бачив тоді, як оцей монастир роблено. А змій каже йому: — їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено. Сказав це й вернувся назад. Приходить додому та й розказує змії: — Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало. Тоді вона й каже: — Чом ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив] то ж вони!
Тепер я сама побіжу! Побігла. Так біжить!.. А ті чують — земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже йому: — Ой, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою окунем.
Зробила. Прибігає змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою — давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась — так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула. Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою: — Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то тИ підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене». Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував — так і забув за ту дівчину. Ото побув він дома півроку та й задумав женитися. Йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.
От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівчину, що він з нею тікав,- хоч її ніхто й не знав, що вона за дівчина. Стали бгати шишки; та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорити до голуба: — А ти забув, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до змії відніс? А голуб каже: — Забув, забув!
Потім знов голубка каже: — А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продав на байдаки? А голуб каже: — Забув, забув! Потім знов голубка каже: — А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув? А голуб каже: — Забув, забув! Тоді парубок і згадав за ту дівчину,- за цю-таки саму, що голуби поробила,- та ту другу покинув, а з цією оженивсь.
І тепер живе так добре!