Було чи не було, а жив собі в сімдесят сьомій країні бідний чоловік. Хата в нього була стара, в землю запала, і ніхто ніколи до» неї не холів заходити’. А в хаті тій тільки й достатку, що багато дітей. Каже вин Іван одного разу батькові: — Піду я, няню, в білий світ. Ачей дещо зароблю. Згодилися батько й мати.
Зібрався син і піни». Прийшов до того міста,, де жив цар. Довго шукав роботи, а потім найнявся мішки з борошном переносити. Напрацювався Івані, увечері купив собі булку й кусок ковбаси, сів під царським палацом і їсть. Дивиться царева дочка на парубка, як той смачно їсть, дивиться, а далі сходить вниз, щоб ближче подивитися на нього. А парубок був дуже красний, такого красеня царева дочка ще ніколи не виділ а. Пройшла царівна біля Івана, випустила з рук сто срібних на землю, обережно, щоб парубок не помітив, і пішла собі далі. А Іван побачив ті гроші, взяв їх і знову пішов носити мішки. Ті гроші Іван послав додому й радіє, що домашнім не доведеться голодувати.
Так сталося і на другий день, і на третій. На четвертий день царева донька каже батькові: — Няню, я вам щось скажу. — Що, донечко? — Тут є один парубок, і якщо він не буде моїм, я загублю себе. — А де той парубок?
Сказала донька, де Іван носить мішки з борошном. Пішов цар на те місце і велів Івана арештувати й замурувати так, щоб той не міг ні сидіти, ні стояти, ні лежати. Коли мулярі це робили, царева донька дала їм повне решето грошей, щоб залишили в стіні отвір, крізь який вона могла б парубкові подавати їжу. Носить царська донька Іванові їжу день, другий, носить довгий час. Живе Іван в тому мурі. Одного разу Поганин прислав батькові царівни три палиці. А палиці ті були однакової товщини, як в одному, так і в другому кінці. Й поставив Поганин таку умову: якщо цар не впізнає і не визначить, котрий кінець палиці важчий і товщий, він погубить цілу його державу, так що на. її місці тільки вода залишиться. Закликав цар майстрів, мудреців, міністрів, просить, щоб розгадали загадку.
Та ніхто з мудрих людей загадки розгадати не може. Приносить царівна бідному чоловіку їжу, засмучена, зажурена. — Що з тобою сталося? — питає Іван. — Ой горе, Поганин хоче погубити нашу державу.
— І розповіла царівна Івану про Поганинового листа. — Шкода людей! — відповідає Іван.- Та не журися. Іди додому і лягай спати. Вранці, коли встанеш, скажи батькові, що тобі приснився сон: треба налити до корита води й кинути палиці в воду. Котрий кінець палиці буде глибше поринати, той і є товщим і важчим.
Так і вчинила дівчина. Лягла в ліжко, виспалася, а вранці каже батькові: — Няню, мені приснилося, як можна розгадати загадку Поганина. Налийте до корита води і опускайте палиці на воду. Налили води до корита, опустили палиці на воду. І сталося так, як говорив парубок: товщий кінець пішов до дна. Зрадів цар, звелів запечатати палиці й послати разом з відповіддю назад Поганину. Розізлився Поганин, діставши таку посилку.
Прислав цареві троє коней, затягнутих чорним полотном. Цареві треба було впізнати, якої вони масті. А не впізнає — тільки вода залишиться на місці його царства. Прочитав цар того листа і розіслав послів по всій державі, щоб знайти таких мудреців, які б розгадали цю загадку. Та хто не приходив, не міг впізнати, якої вони масті. Понесла царська дочка Івану обід. — Чого ти так сумуєш?
— питає парубок. — Як мені не журитися, коли Поганин прислав моєму нянькові трьох лошаків. Ніхто не може впізнати, якої вони масті, і, коли нянько не дасть відповіді, Поганин погубить нашу державу. — Шкода губити народ! Іди додому, лягай спати. А коли пробудишся, скажи нянькові, що ти можеш розгадати загадку.
В одно корито набери пшениці, в друге — вівса, в третє — проса. Котре лоша піде до пшениці — буде чорної масті, те, що прийде до вівса,- рижої, те, що підійде до проса,- сірої масті. Повернулася дівчина, лягла спати. Вранці розповідає батькові, що їй приснилося. Так все і зробили, як вона сказала. І знову цар розгадав загадку Поганина.
Ще дужче розізлився Поганин і надіслав такого листа: завтра, коли він буде обідати і нестиме виделку до уст, цар повинен вистрілити, та так, щоб вибити ту виделочку йому з руки. Коли не виб’є, то Поганин погубить всю державу. Понесла дівчина парубкові обід. — Що ти засмучена, зажурена? — питає Іван. — Як мені не журитися, коли Поганин наказав, що йому завтра в обідню пору вибити виделку з руки. Всі думають, як це зробити, й ніхто не знає.
А Поганин загрожує знищити нашу державу. — Тут вже без мене — це обійдеться! Іди додому й скажи нянькові, щоб розмурував мене. Нічого цар не міг вчинити. Послав він мулярів, щоб розібрати мур, та так, щоб на парубка й пилинка де впала. Потім сам приніс парубкові одяг, бо той на ньому зовсім зітлів.
Каже хлопець цареві: — Дайте мені гармату й снаряд. Дали парубкові гармату й снаряд. Покликав парубок царя і царівну. Дивляться вони в далекогляд і бачать: Поганин саме сідає обідати. В мить, коли ніс до рота виделку, парубок вистрілив з гармати. Снаряд потрапив до руки Поганина і розбив півпалати.
Почав Поганин шукати того чоловіка, котрий стріляв з гармати. Шукав, шукав, та знайти не міг. І написав Поганин листа цареві, щоб прислав того стрільця до нього на обід. Коли не пришле, знищить всю державу. Питає цар Івана: — Чи підеш, Іване, в гості до Поганина? — Піду! — каже Іван.- Тільки дайте мені дванадцять таких парубків, як і я, щоб були всі одного росту, одного обличчя.
— Іди, вибирай поміж моїми вояками! — каже цар. Пішов Іван між вояків, вибрав дванадцять таких, як він сам, і каже їм: — Коли прийдемо до Поганина, то всі йому поклонимося. Він буде запрошувати старшого сісти. Ми візьмемо стілець, розламаємо його й скажемо, що сідати не будемо, бо ми всі старші. Коли Поганин буде частувати нас з одної склянки, ми візьмемо склянку, розіб’ємо й скажемо, що ми не п’ємо з одної склянки, бо ми всі старші. Прийшли парубки до Поганина, вклонилися йому.
Дивиться той і не може впізнати, хто з них старший. Подає стілець і каже: — Хто між вами старший — сідай! Розламали парубки стілець, посідали кожний па свій кусок й кажуть: — Ми всі старші. Подає Поганин склянку вина й каже! — Хто між вам старший-пий! Парубки розбили склянку й кажуть! — Ми всі старші. Так і не зміг впізнати Поганин, хто з них старший.
Розсердився і послав парубків спати до амбара. А сестра Поганина каже братові, що вона впізнає старшого. Пішла вона увечері до парубків у амбар й каже одному: — Коли скажеш, що ти старший, буду спати в тобою. — Скажу, тільки спи! — відповів парубок. На світанку сестра Поганина пішла з амбара. Встав парубок, дивиться, а в нього на гудзику написано: «Старший». Взяв Іван крейду й кожному парубку написав на гудзику: «Старший».
Дивиться вранці Поганин і бачить, що в кожного парубка на гудзику написано: «Старший». Розізлився і кричить: — Та хто з вас старший, відрубай мені голову! Кинувся Іван до Поганина, вихопив шаблю, розмахнувся — і покотилася Поганинова голова. Заволодів Іван Поганиновою державою і повернувся до свого царя. Каже йому цар: — А тепер справимо весілля! Віддаю за тебе свою дочку! — Ні, зараз я іду по світу розуму набиратися, а весілля справимо потім, коли повернуся!
— відповідає Іван. Іде Іван світом, іде. Ніч застала його коло млина. Вирішив Іван тут переночувати. А в млині жили дід з бабою, їх дочка, собака і кішка. Проситься Іван на ніч, а його питають: — Ти куди йдеш? — До морського півня.
— То запитай у того півня, чому ми ріжемо телицю, печемо хліб, все з’їмо й залишаємося голодні? — Спитаю! — відповідав Іван. Переночував Іван в мельника і вранці пішов далі. Йде, йде і приходить до одної хати. Дивиться, а в хаті дванадцять прекрасних дівчат. — Куди ти йдеш, славний парубче?
— питають дівчата. — Іду до морського півня! — То запитай його, чому ми, дванадцять красних дівчат, не можемо вийти заміж? — Спитаю! — відповідає Іван.
Іде Іван далі. Бачить, в одному саду стоїть груша, під грушею дванадцять панів. Всі вони дивляться на грушу й чогось чекають. — Куди ти йдеш, парубче? — питають в Івана. — Іду до морського півня. — Спитай, добрий парубче, коли ця груша вродить срібні плоди?
— Спитаю! — відповів парубок і пішов далі. Йде й бачить — на узліссі чоловік заганяє пташку в дупло. — Куди ти йдеш, парубче? — питає чоловік. — Іду до морського півня.
— Спитай його, коли я цю пташку зажену в дупло. — Спитаю! — відповів парубок. Прийшов нарешті Іван до морського півня. Дивиться, а тут і сестра Поганина. Морського півня не було вдома. Поки він прийшов, парубок встиг з сестрою Поганина про все домовитись.
Як тільки півень з’явився, сестра Поганина смикнула перо з морського півня і кинула Іванові під ліжко. Прокинувся морський півень і питає: — Чого ти смикаєш мої пера? — Та як не смикати, коли мені таке страшне приснилося. — А що тобі приснилося? — Снилося мені, що там і там є млин, а в тому млині живуть дід, баба, дівчина, собака і кішка.
Напечуть вони хліба, заріжуть телицю, а все голодні. — Вони завжди будуть голодні, бо ні псові, ні кішці не дають їсти. Л коли б нагодували пса і кішку, то й самі були б ситі! — відповідає півень. Кали морський півень заснув, сестра Поганина знову висмикнула перо з його хвоста. — Чому ти не даєш мені спокійно спати? — Та як тобі дати спокій, коли мені таке страшне сниться.
— А що тобі сниться? — Там і там є дванадцять дівок. Всі вони дуже красні, та жодна з них не може вийти заміж. — Вони ніколи не вийдуть заміж, бо, коли метуть хату, сміття кидають сонцю в очі. Коли б сміття кидали на захід, відразу вийшли б. Знову заснув морський півень. Та раптом Іван висмикнув перо. Півень прокинувся, побачив Івана й давай сваритися: — Чому ти мені не даєш спати?
— Та як тобі дати спати, коли мені таке страшне сниться. — А що тобі спиться? — Сниться, що під грушею стоять пани. Є їх дванадцять. Ті пани чекають, коли груша вродить срібні плоди.
— Груша ніколи не вродить срібних плодів. Бо під нею закопаний срібний казанок, в тому казанку — гроші. Коли б того казанка викопати, гроші роздати бідним, груша знову почала б родити. Тільки заснув морський півень, як Іван знову висмикнув перо з його хвоста. Розізлився півень і питає Івана, чому він не дає йому спокійно спати. — Та як тобі дати спокій, коли мені таке страшне сниться. — А що тобі сниться?
— Мені сниться, що на одному узліссі чоловік заганяв в дупло птаха і ніяк не може загнати. — Той чоловік ніколи пташку в дупло не зажене. Бо той чоловік забив свого товариша й тепер хоче знову загнати в нього душу. Встав тоді Іван і пішов у зворотний путь. Приходить до чоловіка на узліссі. Чоловік і питає його: — Що сказав морський півень?
— Казав, що ти ніколи не заженеш пташку в дупло, бо ти забив свого товариша. Гірко заридав чоловік і впав на землю. Приходить парубок до панів, що стоять під грушею. — Що сказав морський півень? — Беріть лопати, розкопуйте під грушею землю.
Взяли пани лопати; почали розкопувати. Викопали з землі казанок з грошима. Коли роздали гроші бідним, груша розвилася й вродила срібні плоди. Дають панове парубкові гроші за те, що він послужив їм, та парубок грошей не бере. Прийшов Іван до дванадцяти дівчат і тут заночував. Вранці, коли всі прокинулися, почав учити їх, як вимітати хату.
Не встигли дівчата вимести сміття, як з’явилися дванадцять сватачів. Дівчата дають парубкові гроші за добру пораду, але він грошей не бере. Нарешті прийшов Іван до того млина, де ночував колись. Зустріли його дідусь з бабусею й питають: — Що казав морський півень? Взяв парубок хліб і м’ясо, нагодував пса і кішку.
І відразу старий, стара й донька стали такими ситими, що навіть по шматку м’яса не могли з’їсти. Потім, не знати на який день, прийшов Іван до царя. Справили весілля, і став Іван жити зі своєю дружиною. Живуть вони й досі, коли не померли.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)