Солдат та смерть

Прослужив солдат у царя тридцять три роки, і вийшла йому одставка. Дав йому цар три копійки, він і пішов собі. Йшов-йшов, аж перестрівають його три старці: — Сотвори, служивий, милостинку. — Нате. Вийняв копійку і оддав. Трохи згодом перестрівають його ще три старці. — Сотвори, служивий, милостинку. — Нате.

Оддав другу копійку. Під вечір вже ще три старці просять: — Сотвори, служивий, милостинку. — Нате. Оддав і третю копійку. Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки. Аж ось ще йдуть три старці.

— Сотвори, служивий, милостинку. — Нате. Скинув шинелю й оддав. — Ну,- кажуть старці,- чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню сотворив? Проси у нас три просьби. — А що ж я,- каже,- буду просить? Як задумаю, щоб гроші в кишені були; щоб люльку не накладать і не закурювать, а як загадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така: я про що не подумаю, зараз щоб там і було.

— Добре, служивий, іди собі з богом. Ото сказали та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи. «Дай,- думає,- подивлюсь, чи не збрехали». Засунув у кишеню руку — так і витяг жменю грошей. Сів ото спочивати, витяг люльку, аж вона вже й куриться.

— Е,- каже,- і це добре. Покурив, покурив та так, не гасячи, у кишеню засунув, вона сама й погасла. Дивиться — летить пара качок: він розшморгнув торбинку та: — А в торбинку! Так ті качки туди і загули. От приходить він у город, а в тому городі в багатого купця був дім такий, що у ньому ніхто не жив, бо там завелись чорти.

Він до того купця: — Що даси? Я,- каже,- можу вигнать чортів. — Як,- каже — виженеш, я тебе до смерті догодую. Ото нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім. Опівночі чує — щось стукотить-гримотить. Поміст лопнув, вилазить чорт.

— Чого ти? — питає солдат. — Я тебе з’їм! Солдат торбинку розшморгнув та: — А в торбинку! Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив. Давай той чорт проситись: — Пусти. Внукам,- каже,- і правнукам закажу сюди ходити.

Пустив його солдат. От уранці повів він купця в дім, і стали там жить. А прийшлось тому солдатові вмирати, він і наказує: — Покладіть зі мною безпремінно оцю люльку і торбинку. Ото поклали йому те все, поховали його. Приходить він на той світ.

Дивиться — пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуніцію свою розвішує. — Що,- питає,- горілка є? — Є. — Тютюн є? — Є. — Огонь є? — Є. — От рай, так рай! Ходить по пеклі, муштрується. Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачив його, як заголосить: — Це ж той самий, що мене колись бив! Він нам і тут життя не дасть; треба його якось вижити. Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили. — Що ж, братці, давайте мірятися: кому випаде — облупим того та шкуру на бочку натягнем, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.

От помірялись, облупили, якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат: — Ах, в похід, в похід! За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й заперлись там. От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро. — Іди,- каже,- в рай, там тебе давно ждуть. Пішов солдат, де там той рай у бога. Бог і поставив його коло свого палацу на варті.

Ходить він, аж іде Смерть. Солдат до неї: — Бабусю, чуєш? Ти це куди? — До бога, служивий. — За чим? — Та спитати, що мені на землі робити.

— Почекай тут, я піду спитаю. Приходить перед бога. — Прийшла,- каже,- Смерть, питає, що їй на землі робити. — Хай,- каже бог,- морить самих старих людей три роки. От він вертається та й згадав: «А там же є у мене брати, вона і їх умертвить». Виходить та й каже: — Велів бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.

От через три роки знов Смерть іде до бога. — Пожди тут, я піду спитаю,- каже солдат. Приходить до бога. — Прийшла, боже, Смерть, питає, що їй робити. — Скажеш, щоб три роки мертвила самих середніх людей. Він і роздумавсь: «Адже у мене там, може, племінники є». Вийшов та й каже: — Сказав бог, щоб ти три роки гризла самі середні дубки.

— Спасибі, служивий,- та й пішла. Ото через три роки знову Смерть прийшла, та така худа. — Спитай, служивий, що мені ще робити? Він пішов. — Прийшла, боже, Смерть, питає, що їй робити? — Хай,- каже,- мертвить самих маленьких дітей.

Він і згадав, що у нього є онуки, виходить та й каже: — Сказав бог, щоб ти ще три роки гризла самі молоді дубки. Подякувала Смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат не углядів її, вона й проскочила сама до бога. Як прийшла, то й розжалілась, за що її бог голодом карає. — Це він тобі все набрехав! Піди його самого ще раз умертви. От вийшла вона до солдата та й каже: — Подавай душу!

А солдат розшморгнув торбинку та: — А в торбинку! Вона у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.

Сказка Солдат та смерть