Іван Побиван

Унадивсь давним-давно один страшний змій у якусь слободу людей їсти та й поїв чисто всіх, зостався один тільки дід. — Ну,- каже змій,- завтра поснідаю. А через ту слободу та йшов один бідний хлопець, та й проситься ночувати. — А хіба тобі життя надокучило? — питає його дід. — Як? — каже бідний хлопець. Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і що завтра його з’їсть. — Е,- каже хлопець,- подавиться. От прилітає змій, побачив хлопця та: — О, це добре,- каже,- був один, а тепер двоє.

А хлопець: — Гляди не подавись. Змій і дивиться. — Як,- каже,- хіба ти сильніший за мене? — Авжеж. — Який же ти сильний. Я он, бач…- Та взяв камінь, як здавив, так з нього мука й посипалась.

— Е, це дурниця,- каже хлопець,- здави так, щоб з нього юшка потекла. Та тут же взяв ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла. — Отак,- каже,- дави. — Ну, ходім,- каже тоді змій,- за товариша будеш. А хлопець йому: — Хіба за старшого.

Ото й пішли. Питає його змій: — А як звуть тебе? — Іван Побиван,- каже хлопець. Ну, змій вже й боїться його. «Щоб ще мене,- думає,- і не вбив». Стало на обід, змій і каже: — Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідать варити. Пішов хлопець.

Ходить по змієвій череді та її зв’язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав, побіг сам. — Що ти, хлопче, робиш? — Е, буду ще тобі по одному носитись, я всіх зразу хочу забрати. — Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш. Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру. — Іди,- каже,- води принеси.

Узяв хлопець шкуру, насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді зробив собі лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибіг змій. — Що це ти робиш? — Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.

— А щоб тебе! — каже змій та й злякався хлопцевої сили. Поніс сам. — Піди ж,- каже,- хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде. — Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять заразом, то б так! — Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов. От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідать не йде, бо ж як піде, то змій зразу догадається, що він не сильний, як побачить, що хлопець менше нього їсть.

А як зосталось небагато, то він сів і собі посьорбав та й каже: — Мало. — Ну,- каже змій,- то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить. — А як іти, то йти,- каже хлопець, а сам думає: «Тепер пропав». От як почали їсти,- а вареників стоїть бочок двадцять,- то змій все їсть та їсть, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подали, а він одно ховає.

Як поїли, то змій і каже: — Ходім на камінь крутитись. — А як іти, то йти,- каже хлопець. Змій як крутнувсь — аж огонь пішов. — Дурниця,- каже хлопець,- ти так крутнись, щоб юшка потекла.- Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них так юшка і бризнула,- Отак,- каже,- крутись.

— Та ще, та ще: — От як дави! Ну, змій вже вкрай злякавсь Івана Побивана. Але ще каже: — Ану, давай, хто сильніше засвище. Змій як свисне, аж дерева пригнулись. «Ну,- думає Іван Побивай,- що його робити?» А тут лежала одна залізяка.

Глянув Іван на неї та до змія: — Зажмур очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити. Змій зажмурив, а Іван Побиван як огріє змія залізякою, то той аж здригнувсь. — Правду кажеш,- каже змій,- ледве справді очі не повискакували! — Та вже щоб хоч не бути з Іваном укупі, то побудував йому хату на одшибі; а сам давай з матір’ю радитись, як би їм його звести зі світу. — Давай,- кажуть,- його спалим. А хлопець підслухав це та десь і сховавсь.

От як спалили хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується. Приходить змій. — Що ти, хлопче, хіба ще живий? — Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила. «Ну,- думає змій,- од такого треба подалі!

» Та як дременув з тих країв, то тільки його і бачили.

Сказка Іван Побиван