Ох!



Колись-то давно, не за нашої пам’яті,- мабуть, ще й батьків, і дідів наших не було на світі,- жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був одним один син, та й той не такий як треба: таке ледащо отой одинчик, що господи! Нічого не робить – і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе без штанців на печі сидить – ніколи й не злазить; як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться. Батько й мати журяться: – Що нам з тобою, сину, робить? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно хліб переводиш! Так йому не до того: сидить та просцем пересипається. Тепер-от, як там п’ять або шість год хлоп’яті,- вже воно й у штанцях, вже воно батькові у поміч; а тоді – то такий виженеться, що аж під стелю, а все без штанів ходить.

Журились-журились батько з матір’ю, а далі мати й каже: – Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа – нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав, то оддав, куди найняв, то найняв, може б, його чужі люди чому вивчили. Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув днів зо три та й утік, зліз на піч – знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, вилаяв, оддав до шевця шевству вчитись. Так він і звідтіля втік.

Батько його знов вибив і оддав ковальству вчитись. Так і там не побув довго – втік. Батько бідкається: – Що робить? Поведу,- каже,- вражого сина ледащо у інше царство: де найму, то найму,- може, він відтіля не втече. Взяв його й повів. Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля.

Увіходять у ліс, притомилися трохи; а так над стежкою стоїть обгорілий пеньок. Батько й каже: – Притомився я – сяду одпочину трохи. От сідає на пеньок та: – Ох! Як же я втомився! – каже. Тільки це сказав, аж з того пенька – де не взявся – вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна. – Що тобі,- питає,- чоловіче, треба од мене? Чоловік здивувався: “Де воно таке диво взялося?

” Та й каже йому: – Хіба я тебе кликав? Одчепись! – Як же не кликав,- каже дідок,- коли кликав! – Хто ж ти такий? – питає чоловік.

– Я,- каже дідок,- лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав? _ Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! – каже чоловік. – Ні, кликав; ти сказав: “Ох!” – Та то я втомився,- каже чоловік,- та й сказав. – Куди ж ти йдеш? – пита Ох. – Світ за очі! – каже чоловік.

– Веду оцю дитину наймать,- може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома що найму, то й утече. – Найми,- каже Ох,- у мене; я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його – бери, а не пізнаєш – ще рік служитиме в мене! – Добре,- каже чоловік. Ударили по руках, запили могорич гарненько,- чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе. От як повів його Ох, то повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої.

А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано – все, все. А за наймичок у Оха мавки – такі зелені, як рута! – Ну, сідай же,- каже Ох,- наймитку, та поїси трохи! Мавки подають йому страву – і страва зелена; він попоїв. – Ну,- каже Ох,- піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси. Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох – аж він спить.

Він звелів наносить дров, поклав на дрова зв’язаного наймита, підпалив дрова. Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув живлющою водою,- наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи. Ох знову звелів наймиту дрова рубати; той знову заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, вуглину сприснув живлющою водою – з того ледачого парубка став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.

От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде за сином. Прийшов батько в той ліс, до того пенька обгорілого, сів та й каже: – Ох! Ох і виліз з того пенька та й каже: – Здоров був, чоловіче! – Здоров, Ох! – А чого тобі треба? – питав Ох. – Прийшов,- каже,- за сином. – Ну, йди: як пізнаєш – бери його з собою, а не пізнаєш – ще рік служитиме.

Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати. Ох взяв, виніс мірку проса, висипав – назбігалось такого до біса півнів! – Ну, пізнавай,- каже Ох,- де твій син? Чоловік дивився-дивився – всі півні однакові, один у один,- не впізнав. – Ну,- каже Ох,- іди ж собі, коли не пізнав. Ще рій твій син служитиме в мене.

Чоловік і пішов додому. От виходить і другий рік; чоловік знову іде до Оха. Прийшов до пенька. – Ох! – каже. Ох до нього виліз. – Іди,- каже,- пізнавай!

Увів його в кошару – аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав – не впізнав. – Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік житиме у мене. Чоловік і пішов, журячись. Виходить і третій рік; чоловік іде до Оха. Іде та йде – аж йому назустріч дід, як молоко, білий, і одежа на ньому біла. – Здоров, чоловіче! – Доброго здоров’я, діду!

– Куди тебе доля провадить? – Йду,- каже,- до Оха виручать сина. – Як саме? – Так і так,- каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою. – Е! – каже дід.- Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме.

– Та я вже,- каже чоловік,- і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі. Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать? – Знаю! – каже дід. – Скажіть же й мені, дідусю-голубчику! Бо все-таки який він не був, а мій син, своя кров. – Слухай же,- каже дід,- як прийдеш до Оха, вій тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та обскубуватиметься: то твій син! Подякував чоловік дідові і пішов.

Приходить до пенька. – Ох! – каже. Ох виліз і повів його у своє царство. Висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх сила, і все один в один. – Пізнавай,- каже Ох,- де твій син! Пізнаєш – твій, а не пізнаєш – мій. От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та обскубується. Чоловік і каже; – Ось мій син! – Ну, вгадав!

Коли так – бери. Взяв перекинув того голуба, і став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує. Раді обидва! – Ходім же, сину, додому.- От і пішли.

Йдуть дорогою та й розмовляють. Батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже: – Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний, і ти бідний. Служив ти три годи, та нічого не заробив! – Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть,- каже,- тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю.

Паничі мене купуватимуть у вас; то ви мене продайте за триста рублів – тільки продавайте без ретязя; от у нас і гроші будуть, розживемось! Йдуть та йдуть, аж так: на узліссі собаки ганяють лисицю; так ганяють, так ганяють; лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу: – Це твій хорт? – Мій! – Добрий хорт! Продай його нам. – Купіть.

– Що тобі за нього? – Триста рублів, без ретязя. – Нащо нам твій ретязь,- ми йому позолочений зробимо! На сто! – Ні. – Ну, бери гроші – давай хорта.- Одлічили гроші, взяли хорта, давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю.

Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, там перекинувсь парубком і знову прийшов до батька. Йдуть та йдуть, батько й каже: – Що нам, сину, цих грошей,- тільки що хазяйством завестись, хату полагодить. – Не журіться, тату, буде ще. Тут,- каже,- тату, паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. То я перекинусь соколом, а вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста рублів, без шапочки. От ідуть полем,- паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече.

Син перекинувся соколом – так зразу і насів того перепела. Паничі побачили: – Це твій сокіл? – Мій! – Продай його нам! – Купіть. – Що тобі за нього? – Як дасте триста рублів, то беріть собі сокола, тільки без шапочки. – Ми йому парчеву зробимо! Поторгувались, продав за триста рублів.

От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як полетів та й полетів у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька. – Ну, тепер ми розжились трохи,- каже батько. – Постійте, тату, ще буде. Як будемо,- каже,- іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу рублів; тільки продавайте без недоуздка. От доходять до містечка там, чи що,- аж ярмарок.

Син перекинувсь конем – такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він гарцює, копитами землю вибиває! Тут насходилось купців – торгують. – Тисячу,- каже,- без недоуздка, то й беріть! – Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! – Дають п’ятсот. – Ні! А це підходить циган, сліпий на одне око: – Що тобі, чоловіче, за коня?

– Тисячу, без недоуздка. – Ге! Дорого, батю; візьми п’ятсот з недоуздком! – Ні, не рука,- каже батько. – Ну, шістсот… бери! Як узяв той циган торгуватися, як узяв,- так чоловік і шага не спускає. – Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.

– Е, ні, цигане: недоуздок мій! – Чоловіче добрий, де ти бачив, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк… – Як хочеш, а недоуздок мій! – каже чоловік. – Ну, батю, я тобі ще п’ять рублів накину,- тільки з недоуздком. Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривні вартий, а циган дає п’ять рублів! Взяв і оддав.

Запили могорич. Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня та й поїхав. А то не циган – то Ох перекинувся циганом. Той кінь несе та й несе Оха – вище дерева, нижче хмари. От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на стайні, а сам пішов у хату. – Не втік-таки від моїх рук, собачий син! – каже жінці. От у обідню годину бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки.

Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився нить, та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох не довго думавши перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, а щука й не візьме. От вона дожене та: – Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою! – Коли ти, кумонько-голубонько, хочеш балакати,- каже окунець щуці,- то я й так чую! Знову – що нажене щука окуня та: – Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!

А окунець одстовбурчить пірця та й каже: – Коли ти, кумонько-голубонько, хочеш,- то я й так чую! Довго ганялась щука за окунем – та ні, не дожене! А це підпливає той окунь до берега – аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем, у золотій оправі, царівна побачила та й підняла той перстень в води. Приносить додому, хвалиться: – Який я, таточку, гарний перстень знайшла! Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний!

Коли це через якийсь там час доповіли царю, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем перекинувся). Цар вийшов: – Що тобі треба, старичок? – Так і так: їхав я,- каже Ох,- кораблем по морю. Віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду…

Чи ніхто з ваших не знайшов? – Так,- каже цар,- моя дочка знайшла. Покликали її. Ох як узяв її просить, щоб оддала, бо йому, каже, і на світі не жить, як не привезе того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився: – Оддай,- каже,- дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові, оддай! А Ох так просить: – Що хочте, те й беріть у мене, тільки оддайте мені перстень! – Ну, коли так,- каже царівна,- то щоб ні тобі, ні мені!

– та й кинула той перстень на землю. Той перстень і розсипався пшоном – так і порозкочувалось по всій хаті. А Ох не довго думавши перекинувся півнем та давай клювать те пшоно. Клював-клював, все поклював. А одна пшонина закотилася під ноги царівні,- він тієї пшонини і не з’їв. Як поклював – та в вікно й вилетів, та й полетів собі… А з тієї пшонини та перекинувся парубок – і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, та так же то щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за його. – Ні за ким,- каже,- я щаслива не буду, а за ним мов щастя!

Цар довго морщився: “Як то за простого парубка оддати свою дочку?!” А далі порадилися, та взяли їх поблагословили, та й одружили, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали! І я там був, мед-вино пив; хоч в роті не було, а по бороді текло – тим вона в мене й побіліла!

Сказка Ох!