Чабанець

Був собі чабанець, та такий, що як він ще ізмалку вівці пас, то й нічого не знав. От раз і випав йому з неба камінь, не який там камінь, а у вісім пудів. То він, було, усе і грається тим каменем; оце причепе до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться, аж ось і камінь летить, та як упаде, так, було, по коліна у землю і вгрузне. А то возьме покине серед степу сіряк, тим каменем навале, то хіба три чоловіки або й більш, то не візьмуть. Мати, було, його лає: – Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще пі-дорвешся! А йому й байдуже: качає та й качає той камінь. От до того царя, у якім царстві той чабанець був, та став підступати під город змій: таке, пудів по тридцять, каміння ворочає, кида та дворець собі строє, і требує, щоб той цар за його свою дочку оддав.

Цар перелякавсь, давай засилати скрізь по царству, по судах, по волостях, чи не найдеться де такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не знаходиться. А той чабанець прочув та й похвались: – Я б того змія,- каже,- батогом забив. Він же, може, сказав па глум, а люди взяли на ум, доставили цареві у вуха; той і требує його. От приступивсь він до царя, цар подививсь на його, що він такий малий, та й каже: = – Що ти кажеш! Ти ще молодий!

А він, звісно, хлоп’я: – Нічого,- каже. Ну, ото дає йому цар два полки солдат (полк пісельників, а полк музикантів). Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже год двадцять, як у тій службі служив. Тоді цар сплеснув тільки руками та: – Боже мій! – каже. От не доходи за стільки там гін до того змія, покида він свої полки і приказує: – Глядіть,- каже,- як з змієвого дворця з труби піде дим, то я його побив, як піде полум’я, то він мене.

Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не підпуска, так духом і побива. От як зобачив його змій, зараз дмухнув, аж ні, той і не зворухнеться. – Ну,- пита,- за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будем биться, чи мириться?

– Не з тим добрий молодець ходе, щоб мириться, а з тим, щоб биться. Той йому каже: – Та ти піди ще три годи погуляй, та тоді і приходь. – Ні,- каже,- я вже своє відгуляв. – А чим – ти,- пита,- мене будеш бити? – А оцим батогом. А у його батіг так, може, з цілого вола сплетений, і камінь той на кінці прив’язаний.

– Ну,- каже змій,- бий мене! – Ні, бий ти мене попереду. От у змія меч у три сажені залізний чи стальний, як ударе ж він того чабанця, так той меч на цурки і розскочивсь. – Держись же,- каже,- тепер я тебе ударю. Як шмагоне його тим камінцем,- змій так і розпластавсь, а дим і пішов у трубу.

Тут його військо таке раде, музиканти грають, пісельники співають, цар його стріча, бере зараз під руки, веде у дворець. От оддав цар за його дочку, построїв їм дворець на одділі, живуть воПи собі. А другі царі та й почали розбалакувати, що “як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана!”. Цареві вже і самому жалко. І засила він скрізь бумаги, чи не найдеться де такий богатир, щоб його міг стребити. Скоро і найшлось двоє.

От зібрали їх, і пішли вони до того чабанця, а він сидить за столом, книжку чита і зачув уже, що це до його биться йдуть. Прийшли вони, він і пита: – З чим, добрі молодці, прийшли, чи будем биться, чи мириться? – Авжеж,- кажуть,- що биться. – Стривайте ж,- каже,- я богу помолюсь. Помоливсь та й сів знов за стіл і голову руками підпер.

– Ну,- каже,- тепер бийте! От один як ударе через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударе навхрест через праве – тільки сорочку перерубав. Тоді він устав, узяв їх обох, як здавив докупи, так маслаки з їх і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало. Пішов він до його і не велича, а прямо каже: – А що, бачиш це? Оце ж і тобі буде! Тоді і годі цар його чіпати.

Сказка Чабанець