Іван Побиван

Унадивсь давним-давно один страшний змій у якусь слободу людей їсти та й поїв чисто всіх, зостався один тільки дід. – Ну,- каже змій,- завтра поснідаю. А через ту слободу та йшов один бідний хлопець, та й проситься ночувати. – А хіба тобі життя надокучило? – питає його дід. – Як? – каже бідний хлопець. Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і що завтра його з’їсть. – Е,- каже хлопець,- подавиться. От прилітає змій, побачив хлопця та: – О, це добре,- каже,- був один, а тепер двоє.

А хлопець: – Гляди не подавись. Змій і дивиться. – Як,- каже,- хіба ти сильніший за мене? – Авжеж. – Який же ти сильний. Я он, бач…- Та взяв камінь, як здавив, так з нього мука й посипалась.

– Е, це дурниця,- каже хлопець,- здави так, щоб з нього юшка потекла. Та тут же взяв ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла. – Отак,- каже,- дави. – Ну, ходім,- каже тоді змій,- за товариша будеш. А хлопець йому: – Хіба за старшого.

Ото й пішли. Питає його змій: – А як звуть тебе? – Іван Побиван,- каже хлопець. Ну, змій вже й боїться його. “Щоб ще мене,- думає,- і не вбив”. Стало на обід, змій і каже: – Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідать варити. Пішов хлопець.

Ходить по змієвій череді та її зв’язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав, побіг сам. – Що ти, хлопче, робиш? – Е, буду ще тобі по одному носитись, я всіх зразу хочу забрати. – Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш. Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру. – Іди,- каже,- води принеси.

Узяв хлопець шкуру, насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді зробив собі лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибіг змій. – Що це ти робиш? – Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.

– А щоб тебе! – каже змій та й злякався хлопцевої сили. Поніс сам. – Піди ж,- каже,- хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде. – Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять заразом, то б так! – Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов. От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідать не йде, бо ж як піде, то змій зразу догадається, що він не сильний, як побачить, що хлопець менше нього їсть.

А як зосталось небагато, то він сів і собі посьорбав та й каже: – Мало. – Ну,- каже змій,- то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить. – А як іти, то йти,- каже хлопець, а сам думає: “Тепер пропав”. От як почали їсти,- а вареників стоїть бочок двадцять,- то змій все їсть та їсть, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подали, а він одно ховає.

Як поїли, то змій і каже: – Ходім на камінь крутитись. – А як іти, то йти,- каже хлопець. Змій як крутнувсь – аж огонь пішов. – Дурниця,- каже хлопець,- ти так крутнись, щоб юшка потекла.- Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них так юшка і бризнула,- Отак,- каже,- крутись.

– Та ще, та ще: – От як дави! Ну, змій вже вкрай злякавсь Івана Побивана. Але ще каже: – Ану, давай, хто сильніше засвище. Змій як свисне, аж дерева пригнулись. “Ну,- думає Іван Побивай,- що його робити?” А тут лежала одна залізяка.

Глянув Іван на неї та до змія: – Зажмур очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити. Змій зажмурив, а Іван Побиван як огріє змія залізякою, то той аж здригнувсь. – Правду кажеш,- каже змій,- ледве справді очі не повискакували! – Та вже щоб хоч не бути з Іваном укупі, то побудував йому хату на одшибі; а сам давай з матір’ю радитись, як би їм його звести зі світу. – Давай,- кажуть,- його спалим. А хлопець підслухав це та десь і сховавсь.

От як спалили хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується. Приходить змій. – Що ти, хлопче, хіба ще живий? – Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила. “Ну,- думає змій,- од такого треба подалі!

” Та як дременув з тих країв, то тільки його і бачили.

Сказка Іван Побиван